Білоцерківський колегіум

2 лютого 1901 р. – у с. Чаплі (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Підмогильний Валер’ян Петрович, український письменник, перекладач, критик. Репресований, розстріляний 1937 року.

     Творчість Валер’яна Підмогильного, блискучого майстра новели, талановитого перекладача цілої бібліотеки французької класичної літератури, літературознавці ставлять вряд з найвидатнішими письменниками світу. Між тим більшість наших співвітчизників ще тільки починають відкривати для себе його ім’я і творчість.

     Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 року у селі Чаплі поблизу Катеринослава (нині – Придніпровськ у Дніпропетровську) в сім’ї дрібного службовця. 1918 року він закінчив у Катеринославі 1-ше реальне училище і вступив до університету на математичний факультет, згодом перевівся на правничий, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. З 1919 року працював у відділі народної освіти секретарем художньої пропаганди і одночасно викладав фізику у школі. У 1920 році вчителював у Павлограді.

     Писати Валер’ян Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував оповідання в шкільному часописі. Але справжнім його літературним дебютом стали оповідання „Гайдамака” і „Ваня”, надруковані в літературно-педагогічному збірнику „Січ”, який вийшов у Катеринославі 1919 року. На початку 1920 року на сторінках газети „Боротьба” з’явились новели „Перед наступом” і „Повстанці”. Того ж року у Катеринославі вийшла книга молодого автора з дещо претензійною назвою „Твори. Том I ”. Через рік у збірнику „Вир революції” було надруковане оповідання „В епідемічному бараці”. У Валер’яна Підмогильного не було періоду учнівства, літературознавці, а серед них і відомий вчений Петро Єфремов, відзначали зрілість вже перших творів молодого прозаїка і високо їх оцінювали.

     З 1921 року Валер’ян Підмогильний переїхав до Києва, працював бібліографом у Книжковій палаті, але, рятуючись від голоду, був змушений на деякий час виїхати до Ворзеля, назад повернувся через два роки. У Києві він продовжував навчатися, слухав лекції в інституті народного господарства, працював у видавництві „Книгоспілка”, а редакції часопису „Життя і революція”. У цей час вийшли його збірки „Військовий літун”, „Проблема хліба”, повість „Третя революція”, романи „Місто” та „Невелика драма”.

     1925 року Валер’ян Підмогильний став одним із ініціаторів створення літературної організації „Ланка”, куди увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. У грудні 1929-го письменник разом із сім’єю переїхав до Харкова, де працював у видавництві „Рух” консультантом з іноземної літератури. У 20-ті роки він займався у більшості перекладацькою роботою, переклав українською Анатоля Франса, Дені Дідро, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака.

     1934 року, коли через кілька днів після вбивства Кірова країну охопила хвиля репресій, Валер’яна Підмогильного заарештували як ворога народу, заслали на Соловки. Тут він ще намагався працювати, почав перекладати Шекспіра. 1937 року Валер’ян Підмогильний разом з тисячами таких же як і він був розстріляний. На честь двадцятої річниці Жовтневого більшовицького перевороту. Довгі десятиліття творчість письменника, навіть ім’я були заборонені, забуті. Лише наприкінці 80-х років минулого століття в Україні почали перевидавати книги талановитого прозаїка, друкувати його новели в журналах, писати про нього. До 100-літнього ювілею письменника на сторінки періодики ринула ціла злива найрізноманітніших публікацій життя і творчість Валер’яна Підмогильного, були видані нові книги, а його твори ввели до курсу шкільної програми з української літератури.

29 січня 1918 року. Збройне зіткнення на залізничній станції біля села Крути, яка розташовувалася на 130-му кілометрі в північно-східному напрямку від Києва, Україна. Учасники події: невеликий загін з боку юної Української Народної Республіки (близько 600 чоловік) і "знаменита" Червона армія Радянської Росії, яка значно перевищує своїх вимушених супротивників числом, бойовим потенціалом та досвідом. Результат бою не важко передбачити. У запалі громадянського протистояння, трансформації суспільного і політичного світогляду, в пікових точках переломних моментів, що стали низкою таких подій, які змусили нашу історію зазнати найглибших змін, цей бій ніяк не міг залишитися в забутті.

Указ Президента України про «День пам’яті Героїв Крут» № 15/07, який відзначається 29-го січня, за даними проекту DilovaMova.com, був підписаний 15-го січня 2007-го року.

Цей День, не дивлячись ні на що, назавжди залишиться світлим у нашій пам’яті. День подвигу та прикладу для майбутніх та нинішніх поколінь. День надії і любові до своєї вітчизни. День пам’яті Героїв Крут.

Це страшне і нелюдське явище, яке відбувалося в період 1933-1945-х років і що отримало назву - Голокост, що призвело до умисного винищення практично однієї третини євреїв, а також незліченної кількості представників інших нацменшин, породжене ненавистю і фанатизмом, затятим расизмом і принизливими забобонами, які панували тоді в фашистської Німеччини - НЕ ПОВИННО ПОВТОРИТИСЯ!

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який відзначається 27-го січня, прийнятий на офіційному рівні Генеральною Асамблеєю ООН 1-го листопада 2005-го року. Метою запровадження цієї сумно пам’ятної дати є активна просвітницька робота та сприяння у запобіганні можливих майбутніх актів геноциду, а так само зневаги до цінності людського життя.

У цей день, День скорботи і пам’яті, ми приєднуємося до загальної печалі і прагнемо співчувати всьому цьому болю та втраті, ім’я якої Голокост. Її ніяк не заповнити. Вже не запобігти. Але нехай живе надія, що подібного більше ніколи не повторитися! Будемо пам’ятати...

26 січня 1788 року капітан Артур Філіп висадився в бухті Сіднея, підняв британський прапор і заснував першу колонію - Новий Південний Уельс. Цей День відзначається як Національне свято Австралії. Також 1 січня 1901 року шість австралійських колоній стали однією федерацією, таким чином утворивши сучасну Австралію - Австралійський Союз.

За якістю життя Австралія знаходиться у першій десятці, і зовсім не факт, що в Австралії живе втричі більше кенгуру, ніж людей. Економіка Австралії - це експорт газу, руди і пшениці, а уряд щедро ділиться прибутком. Соціальна допомога настільки розвинена, що в країні можна прямо на вулиці безкоштовно взяти побутові речі. Наприклад, пилосос, телевізор або мікрохвильову піч, комп’ютер, принтер або стереосистему, різну меблі. Громадяни просто виставляють ці речі поруч зі своїм будинком за непотрібністю - це значить, що їх можна забрати. Речі часто майже нові.

Якщо ви збираєтеся відвідати цю країну, знайте, що найбільша трамвайна мережа в світі знаходиться в австралійському місті Мельбурн. В Австралії дуже хороші дороги, а рух тут лівосторонній. Більше половини австралійців - це іммігранти, діти іммігрантів, або онуки іммігрантів. Всі дуже привітні і усміхаються. Переважна більшість австралійців живе в окремих будинках з невеликою зеленою ділянкою. Машини дешеві. Зарплата лікаря або інженера коливається в межах 70 - 130 тис. AU $ на рік. Бізнес всіляко заохочується.

З Днем Австралії!

Народився Павло Тичина 23 січня 1891р. в с. Пісках, Чернігівської області, в сім’ї сільського дяка (він же — учитель у «школі грамоти»). Учився спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух), згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М. М. Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.

Друкуватися П. Тичина почав у 1912р., перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).

Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р. — «На майдані», «Як упав же він з коня…» та ін., — а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

У 1923р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.

У часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з’являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.

 «Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю.

Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.

Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).

Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».

Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та «Сталь і ніжність» (1941).

Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.

У спадщині поета — близько п’ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).

22 січня українці щорічно святкують День Соборності України, свято, встановлене у честь проголошення Першої Незалежності та Акту злуки УНР і ЗУНР.

Незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради у 1918 році, а вже за рік, у той же день, на Софійському майдані в Києві, відбулось офіційне об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в одну державу.

Перше офіційне та масштабне святкування відбулось аж у 1939 році, у столиці Карпатської України, місті Хуст. На той час ці землі знаходились у складі Чехословаччини, а День Соборності України став найбільш масовим заходом українців за 20 років. На демонстрацію вийшло понад 30 тисяч українців.

У сучасній Україні, на державному рівні, вперше відзначався цей день вже у 1999 році після відповідного указу президента країни Леоніда Кучми.

Головною традицією у День Соборності України став живий ланцюг — історія цієї традиції починається з 1990 року, коли патріотично налаштовані українці вирішили так символічно продемонструвати державну єдність.

Хрещення є одним з найважливіших церковних свят. У цей день Іоанн Хреститель хрестив Ісуса в річці Йордан.

Хрещення Господнє, свято Водохреща — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня, тому збігається зі святом Богоявлення, однак ці свята слід розрізняти. Народні назви свята — Йордана (або Ордана), Водохреща.

Із Хрещенням Господнім пов’язують хрещення на Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.

Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби. В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі освячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що вода з Водохреща не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року.

Одного разу одинадцятирічний хлопець на ім’я Френк Епперсон, випадково залишив на вулиці стакан з лимонадом. Була зима і день був морозний. Згодом це зробило його дуже багатим. Вранці хлопчик природно знайшов свій забутий стаканчик замерзлим, але від цього не менш цікавим. Це, незвичайне для нього тоді відкриття, свого часу стало початком створення «фруктового льоду», коли у 18 років йому прийшла в голову ідея випускати заморожений лимонад.

Протягом всієї історії людства винахідливість підростаючого покоління, особливо дітей, не раз заслуговувала пильної уваги. Це не дивно, адже їх погляд на звичайні для нас об’єкти та ситуації, ще зовсім незвичайний. Вони цілком можуть помітити те, що нами, з тієї чи іншої причини, просто проігноровано. Діти - відмінні винахідники.

Наприклад, перший батут винайшов 16-ти річний хлопець на ім’я Джон Ніссен з Айови в 1930-му році. Одного разу він вирішив натягнути брезент армійського зразка за допомогою гумових амортизаторів на залізний каркас, щоб просто пострибати на своє задоволення. Чому про це не подбали ті, які називають себе дорослими?

З огляду на незаперечні факти дитячої винахідливості, в міжнародному середовищі виникла ідея щорічного проведення Дня дітей-винахідників. Датою цієї календарної події була обрана дата народження Бенджаміна Франкліна - 17 січня.

Дитяча винахідливість чудова. Наприклад, в 1824-му році хлопчик 15-ти років на ім’я Луї Брайль, чий батько був звичайним шевцем, придумав і втілив у життя шрифт для людей з вадами зору та сліпих людей. Цей шрифт названий на його честь - шрифт Брайля. Якийсь Жозеф-Арман Бомбардьє став відомий тим, що в свої 15 років зі старого автомобіля фірми «Форд» зробив такий вид транспорту, який зараз відомий нам як снігохід. Історія знає безліч прикладів винаходів, в яких діти грали одну з ключових ролей.

Будьте винахідливі!

День Вікіпедії — 15 січня, в цей день 2001 року стала доступною перша версія Вікіпедії. Щороку в цей день вікіпедисти різних країн святкують річницю з дня створення Вільної енциклопедії — Вікіпедії. В Україні це свято вперше широко відзначалося 2011 року.

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), - Щедрий Вечір. Це - залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем - це день преподобної Меланії. У народній традиції обидва свята об'єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Маланки.

Унаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося у народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.

У надвечір'я Нового року (тепер - 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка...

За церковним календарем — 13 січня відзначається День святої Маланії. Проте, це свято, як і багато інших українських свят — має коріння ще з дохристиянських часів.

У народі ж не так сильно прив’язували святкування до певної релігії, скоріше, цей день звичай перетворився у привід весело провести час. На “Маланки” хлопці перевдягаються у жіночий одяг (образ Маланки), а дівчата навпаки — у чоловічий (образ Василя). Співають пісень, жартують, танцюють та влаштовують цілі спектаклі.