85 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала (1937-1995), українського прозаїка, поета, публіциста й кінодраматурга
У брилі мармуру із прожилками
нервів живе мій дух.
Уранці, вдень і ввечері,
узявши в руки молоток сліпий,
я оббиваю мармур, а сліпим різцем
намацую небачене й незриме.
Євген Гуцало
Вiн визнаний майстер українського слова iз плеяди українських письменників-шістдесятників. Йому вдалося себе зреалізовувати разом з Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Григіром Тютюнником та іншими, витворивши новітню українську літературу. Доробок Євгена Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі другої половини XX століття. Його літературна творчість налічує понад 200 оповідань, 20 повістей, 2 романи, 3 збірки поезій, книжки для дітей та публіцистика. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст. Євгена Гуцала можна назвати митцем, який, за влучним образним висловом Михайла Коцюбинського, «має трохи інші очі, ніж люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».
Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 року в невеликому селі Старий Животів Вінницької областi в родині вчителів.
Коли Євгену було чотири роки, почалася війна. Ця тема згодом знайшла своє відображення в багатьох творах письменника. З дитинства ним завжди була книжка — бо без неї він уже не уявляв свого буття. І все те читання сподвигнуло хлопця на його перші творчі експерименти, він мріяв стати письменником. Пробувати себе в літературі Євген почав рано, ще десь у третьому класі. Писав вірші, оповідання. Писав самовіддано й натхненно, висилав свої рукописи в усі дитячі, юначі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «Працюй над словом!».
І тільки батьки продовжували вірити в нього і не давали сину полишати такої корисної затії. А користь була надзвичайна, адже окрім вироблення смаку до книжного слова й розуміння літератури Євген ставав надзвичайно ерудованим та впевненим у собі оповідачем. Відтак, кращий учень школи, Євген Гуцало, закінчив її на відмінно. Але не пройшовши конкурсу до Київського університету, вступає до Ніжинського педагогічного інституту імені Гоголя. Тут він одразу стає членом літературної студії — його цілком поглинула творча стезя. До того ж у 1959 році Євген Гуцало уже закінчуючи інститут отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування у періодичних виданнях. Тоді ж, він відчув свою затребуваність і почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини — дописуючи туди публіцистику, й, надаючи декотрі свої оповідання та новели з тогочасного життя.
Уже перші систематичні його публікації впали в око тогочасним літературним корифеям: Миколі Бажану, Михайлові Стельмаху та Павлу Загребельному, і саме останньому спало на думку запросити молодого автора до редакції літературної газети, очільником якої він був. Так, з 1961 року, Євген Гуцало почав працювати в «Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник».
Активно друкуватися почав з 1960 року, повністю присвятивши себе літературній діяльності. А вже невдовзі, в 1962 році, вийшла друком перша його повноцінна книжечка — збірка оповідань «Люди серед людей», яка одразу ж звернула на себе увагу свіжою емоційністю та відтворенням розмаїтих живих характерів. Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість.
Одна за одною, виходять книжки новел та повістей, в яких уже самі назви кидали виклик звичним соцреалістичним сірим багатотиражкам: «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори. Щороку однією або кількома збірками зачитувалася спільнота, та й не тільки українська, адже переклади талановитого українського письменника з`явилися в Росії, в Польщі, в Болгарії, Німеччинi.
Найкращі часи української літератури перервала епоха застою (так званий брежнівський застій), а відтак і почався утиск і переслідування незалежних письменників. Замовкає Ліна Костенко, закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, інші пишуть «у шухляду». Та було кілька письменників, яким вдалося зберегти свою самобутність і залишитися, у творчості, цілком незалежними. Одним з таких незалежних та плідних авторів, тогочасся, став Євген Гуцало.
Вiн віднайшов інші можливості не бути надломленим радянською системою та не бути у її агітпромi. Він не йде на барикади, ставши дисидентом, як Василь Стус, Іван Світличний, прирікаючи себе на табори-каземати. Його казематом став письменницький стіл, адже саме на ньому Євген Гуцало ще більше занурювався у літературу та писав, писав… Він знайшов спосіб, як розповісти правду про те, як українцi навчилися жити і виживати в умовах брехні, як деформовували їхню, свідомість. І тому, з часом, у його оповіданнях з'являються герої, яких важко назвати ідеальними, а гумор стає все дошкульнішим та гіркішим.
Особливо органічною виявилася для Гуцала форма ліричних оповідань, яких він написав понад 200. В оповіданнях Гуцала — незвичайне багатство спостережень над життям природи; автор немовби пропонує читачеві повернути собі здатність неспішного і безкорисливого споглядання краси світу. Відкриття людиною для себе природи переростає в особливе самопочування, коли в ній пробуджується «духовний безмір» і вона як ніколи відчуває себе саму, свою духовну особистість. Часто це супроводжується й іншим, паралельним процесом — пробудженням у юній душі почуття кохання. Є. Гуцало почувався найбільш розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те особливе передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»).
У 60-і за ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком повісті письменника — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, була написана й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.
У повісті «Мертва зона» найшло відбраження нове бачення війни, як тотальне спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівським, чи то сталінським. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило тодішньому «возвеличенню героїчного подвигу народу». Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й повість «Родинне вогнище». Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» радянської ідеології.
На початку 70-х років виходять друком: лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму й надії твори, здається, були написані для того, щоб переконати читача, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми.
Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. Книги вирiзнялись щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо).
Поміж великої кiлькостi прозових творів, які прославили письменника Євгена Гуцала, митець залишав місце і для поезії, яка стала віддушиною його серця i душi. А писав він її завжди, і навіть незадовго до своїх останніх днів… У 1981p. вийшла друком поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій»(1961) письменник повертається до лірики. Його вірші — то своєрідне поверненні до стану любові, людяності, космічної доброти, котрi і є найбільшим людським скарбом.
Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Письменник дуже тонко відчував чистий світ дитинства, коли мала людина дошукується відповідей на силу-силенну запитань. Він сам вглядається у світ дитячими очима, бачить його загадковим, чистим, люблячим чи жорстоким і немилосердним. В серці письменника живе дитяча віра в те, що добра на землі більше, а світ створений так, що завжди знайдеться хтось, хто допоможе.
З часом, Євген Гуцало звернувся до публіцистики, адже прийшов час осмислення пройденого ним життєвого та творчого шляху. Останнім та найгучнішим доробком письменника став цикл гострих полемічних статей, присвячених україно-російським стосункам. Спочатку ці статті друкувалися в газеті «Літературна Україна», а влітку 95-го видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Остання стаття з цього циклу так і залишилася незавершеною. Вiдчувається що письменникові болить доля країни, моральне здоров’я нації, духовна спорідненість історії і сучасного світу.
Євген Гуцало виступав також з численними нарисами, літературно-критичним статтям.
За віру в людей, за любов до людей, за душевність вдумливий читач цінує творчість Євгена Гуцала, адже його твори змушують замислитись над життям, над його таємницями, над його світлими і темними проявами, над його одвічними чарами та одвічною складністю.
4 липня 1995 року, на 58 році життя, перестало битися серце українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала. Вiн похований у Києві на Байковому кладовищi.
Нагороди письменника:
- літературна премія імені Юрія Яновського (1982) — за збірники оповідань «Орлами орано», «Що ми знаємо про любов», «Полювання з гончим псом» и «Оповідання з Тернівки»;
- Державна премія України ім. Т.Г.Шевченка (1985) — за дитячі збірки «Саййора», «Пролетіли коні»;
- Міжнародна премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995) — за роман-трилогію «Позичений чоловік»;
- Премія ім. Івана Огієнка (1995) — за публіцистичну книжку «Ментальність орди».
Ще одним пошануванням письменницького талану Євгена Гуцала — стало введення його творів до обов'язкової програми загальноосвітньої школи. Вінницьке земляцтво в Києві, заснувало Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Євгена Гуцала.
Кінематограф також звертався до творчостi письменника:
- «Зустрічі на будові» (1963) — автор сценарію документальної стрічки;
- Кіноальманах «Київські зустрічі» (1979), а саме, кіноновела «Спинись, хвилино…» — за мотивами оповідання «Підемо до мене, Іван…»;
- Відеофільм «У лузі на старому дивані» (1981) режисера В. Вітера — за мотивами творів Євгена Гуцала (за сприяння Держтелерадіо України);
- Відеофільм «Виїзний товариський суд» (1981) — за мотивами творів Євгена Гуцала (за сприяння Держтелерадіо України);
- Повнометражний фільм «Парад планет» (1984) — за однойменним романом Євгена Гуцала (на московській кіностудії);
- Кінострічка «Солом'яні дзвони» (1986) — за повістю Євгена Гуцала «Мертва зона» та його оповіданнями, відзняв Юрій Іллєнко;
- Відеофільм «Марія» (1987) — за мотивами творів Євгена Гуцала (відзнято на студії «Укртелефільм»);
- Теленовела «Блуд» до серіалу О. Бійми «Острів любові» (1996) — за однойменним романом Євгена Гуцала.
Як зазначав літературознавець Вiталiй Дончик: «Євген Гуцало дивовижний, надзвичайний письменник, загадковий, розкритий нами, критиками, істориками літератури, сучасниками тільки в якійсь невеличкій частині його безмежного, талановитого, людяного, духовно витонченого світу».
«Він приніс із собою багато сонця, чистого неба, простору, живого різноголосся природи, запахущої землі, а водночас і високих почуттів, душевного тепла, людського милосердя» - написав про Євгена Гуцала публiцист, літературний критик Анатолій Шевченко.
«Дзвіночок сміху — мій син — прокидається вранці...»
Дзвіночок сміху — мій син — прокидається вранці.
Будить сонце — хай світить. Будить трави — нехай ростуть.
Будить пташок — хай співають… Будить ніжність мою…
Дзвіночок сміху — мій син — не вмовка цілий день.
Щоб сонце світило. Щоб трави росли і цвіли.
Щоб співали пташки… І щоб ніжність була зі мною…
Дзвіночок сміху — мій син — засинає увечері в ліжку.
Засинає за обрієм сонце. І трави поклалися спати.
Пташині пісні задрімали… Тільки ніжність моя не засне…
