Поет, прозаїк і публіцист… учений і громадський діяч… щирий, привітний, товариський… люблячий чоловік і батько… це – про людину, яку добре знають тисячі жителів нашого міста і десятки тисяч читачів далеко за межами Білоцерківщини, - про Андрія Дмитровича Гудиму.
А.Д.Гудима живе і творить у Білій Церкві, що на Київщині, а тому не дивина, що древнє місто гордиться своїм Почесним Громадянином і записало його до свого «Золотого Фонду»
Андрій Дмитрович лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. М.Коцюбинського (1994) за роман у віршах «Устим Кармелюк», Вінницької обласної літературної премії ім. Трублаїні(1967) за поезії, опубліковані в пресі, Київської обласної літературної премії імені Г. Косинки(2006), Білоцерківської міської літературно – мистецької премії ім. І Нечуя – Левицького за книгу поем «Дзвони на Россю»(1992), лауреат премії ім. Олеся Гончара (2009) за кращу книгу прози «Тече до Бога моя сльоза».
Народився митець 19 липня 1937 року в с.Слобода-Носковецька що на Вінниччині у селянській родині, яка звідала всі «принади» сталінського соціалістичного ладу: голодомори, війни, трудодні за жменю зерна, податки за кожне деревце і курку…
У творах на історичну тему дзвенить голос зболілого серця за долю рідного народу:
Горить, палає Україна –
Вогнем і ґвалтом душу рве.
Слізьми червоними калина
Ось-ось заплаче…Не реве -
Дніпро сердитий – стогне тихо.
Горбатить хвиля береги.
Як довго ми недремне лихо,
Мов ту болячку, берегли
Самі для себе.
Та в кожному з цих творів світить глибока віра автора у вільне майбутнє України.
Роки і випробування, а їх випало на долю більш ніж досить, густо посріблили непокірні хвилі волосся. Але серце, як і в юності, співає дзвінко й молодо.. От тільки мудрість досвіду гірчить сивим, як волосся, полином. Тому й народжуються такі рядки:
Це все моє:
І поле, і полин,
І вруна, й стерні,
Жайвори в блакиті.
Я, Україно, в тебе не один.
А ти мені – одна на білім світі,
Тому й болить усохле джерело,
Забута стежка, оніміла хата
І та рілля, де й краплі не було
Дощу. Як свята.