Програма патріотичного виховання, формування здорового способу життя, розвитку духовності учнів Білоцерківського колегіуму Білоцерківської міської ради Київської області на 2013 – 2018 роки
Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах
Концепція патріотичного виховання
Заходи щодо реалізації концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді
План заходів патріотичного виховання
Нормативно-правове забезпечення
Волонтерська діяльність
Новини рубрики
2016/2017 навчальній рік
План заходів із відзначення 100-річчя Української революції 1917 - 1921 рр.
Звіт про проведення тижня мужності й патріотизму у Білоцерківському колегіумі
День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
План заходів до тижня мужності і патріотизму
Спортивне свято "Козацький гарт"
Акція з нагоди Дня Соборності та Свободи України
"Ланцюг єднання"
«United Ukraine» – ІІІ міжнародний флешмоб на підтримку єдності України
Гірчить Чорнобиль, крізь роки чірнить...
6 грудня — День Збройних сил України
День Збройних сил України був встановлений постановою Верховної Ради України в 1993 році. Цей день святкується щороку 6 грудня — в день прийняття в 1991 році Закону України “Про Збройні сили України”.
Традиційно в цей день ми вшановуємо всіх військових. І сьогодні особливо щиро і глибоко вдячні їм. Нині, коли українська армія доводить вірність Батьківщині, захищаючи її рубежі і свій народ, це свято стало символом справжньої мужності, героїзму і відваги.
У цей день ми вклоняємося подвигу тих, хто віддав своє життя в ім’я свободи України, мужньо захищаючи рідну землю, та всім, хто несе військову службу в зоні АТО, за відданість українському народу, незламну силу волі та безстрашність.
План заходів до Дня Збройних сил України
ВЕЛИЧНЕ ІМ’Я – ЗАХИСНИК ВІТЧИЗНИ
6 грудня 2016 року виповнилося 25 років Збройним силам України. Шлях утворення та формування нашої армії такий же непростий, як і становлення самостійної держави України. В цей святковий день учні 31групи відвідали бібліотеку сімейного читання № 9, щоб зустрітися з військослужбовцем 72-гої окремої механізованої бригади старшим лейтенантом Віталієм Линником. Зустріч була щирою і відвертою. Віталій розповів про професію військового та чому обрав саме її. Колегіанти з цікавістю слухали про нелегкі солдатські будні, особливо в наш час, про озброєння армії та підтримку, яку відчувають військові від громадян всієї країни. Під час заходу пролунав гімн 72-гої окремої механізованої бригади, яка 15 грудня цього року святкує 75-ту річницю заснування.
Вшанування пам'яті жертв Голодомору
24 листопада 2016 року колегіанти 42 групи відвідали Білоцерківську бібліотеку сімейного читання № 9, куди були запрошені на захід із вшанування пам’яті жертв Голодомору.
Учням розповіли про причини такого масового голодування населення, продемонстрували відео спогадів свідка тих трагічних подій, описали регіони України, де смертність у 1932 –1933 рр. була найвищою. Також працівники бібліотеки познайомили дітей із літературою з даної теми, звернувши увагу на нові видання та краєзнавчі твори. Захід справив на одинадцятикласників неабияке враження.
Вільна та єдина Україна – іншого шляху у нас немає
23 листопада у Білоцерківському колегіумі був проведений виховна літературно-мистецька година, приурочена до Дня Гідності та Свободи, під гаслом : «Вільна та єдина Україна – іншого шляху у нас немає». Метою цього заходу стало донесення до сучасного покоління об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору.
Учасники заходу майстерно та зворушливо декламували поетичні твори, які яскраво ілюструють події Революції Гідності та сучасності. Колегіанти пригадали усіх тих, хто стояв на майдані Незалежності за рівність прав та свободи, поплатившись за це власним життям.
Зі сцени лунало «Слава Україні!», всі усвідомлювали, що ці слова перестали бути лише вітанням. Нині це віддання особливої шани тим, хто у напружений, найкритичніший та найважливіший момент життя нашої країни не відступив, а пожертвував собою заради Батьківщини, її незалежності та соборності.
Дивлячись на нинішнє становище країни, впевнені, що немає такого українця, який би не бажав миру і спокою Україні, тому фінальні рядки прозвучали як настанова: «Все треба зробить, щоб жила Україна. Прийміть цей заклик, як Божий наказ!»
21 листопада - День Гідності і Свободи.
У цей день учні Білоцерківського колегіуму відвідали бібліотеку сімейного типу, де було проведено урок мужності на тему: «Україна – країна гідності і свободи». Перед семикласниками виступили працівники бібліотеки і розповіли історію Дня Гідності та Свободи.
Початку уроку передувало виконання гГімну України, адже в дні революції Гідності він отримав нове звучання і силу, надихав наш народ на боротьбу за право вільно жити на своїй землі. Учні читали вірші про Україну, героїв Небесної Сотні, героїв війни на Сході України. Основний зміст уроку в пам'яті про всіх невинно убитих, яка гуртує, дає нам силу і волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. Всі присутні в жалобі схилили голови, віддаючи шану тим, хто загинув, хто віддавнайдорожче – своє життя.
День Гідності та Свободи
Вишиванка - символ Батьківщини
Всесвітній День вишиванки - 2016
Історія
Всеукраїнська акція «День української вишиванки» було започатковано студенткою факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Лесею Воронюк у 2007 році. Вона зауважила, що студенти досить часто одягають вишиванки на пари, і одного разу спілкуючись на перерві з колегою Ігорем Житарюком, який також був у вишиванці, запропонувала одногрупникам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. У перший рік свята у 2007 році вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.
2007 рік
Започаткування свята. Кількість учасників – кілька десятків студентів.
2008-2009 рік
Свято розростається на всі факультети Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Студентів та викладачів підтримують колеги з інших вишів, а також бібліотеки, школи, дитячі садки.
2010 рік
Цей рік ознаменувався особливим колоритом. До акції долучилося все місто. У вишиванках можна було побачити не тільки рушійну силу свята молодь, а й таксистів, лікарів, перукарів, пекарів, кондукторів, швей і навіть металургійників. Свято підтримали у Запоріжжі, Сімферополі, Львові, Рівному.
2011 рік
П’ятирічний ювілей свята ознаменувався встановленням Гіннесівського рекорду за кількістю людей у вишиванках в одному місці. На Центральній площі Чернівців зібралося понад 4000 людей у вишиванках. Цього ж року швейним підприємством була пошита величезна вишиванка (4 на 10 метрів) для центрального корпусу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
2012 рік
Започатковано традицію дарувати вишиванки немовлятам, народженим цього дня у Чернівцях. Саме з цієї події починаються заходи кожного наступного року.
2013 рік
Доба вишиванки. Свято розтягнулося на цілу добу та запам’яталося університетським благодійним ярмарком солодощів, на котрому було зібрано майже 16 тисяч гривень та передано онкохворим діткам, що лікуються в обласній дитячій лікарні. Акція продовжилася і вночі та закінчилася авторською люмінесцентною фотовиставкою Олександра Ткачука «Орнаменти, що світяться».
2014 рік
З-поміж найцікавіших заходів – підбиття підсумків всеукраїнського фотоконкурсу «Моя родина у вишиванці», а також одночасне виконання студентами у вишиванках державного гімну по всій Україні.
Ідея свята
День вишиванки – всеукраїнське свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого одягу. Основна мета заходу – це збереження українських цінностей та їх популяризація серед молоді та населення держави загалом. Свято не передбачає обов’язкових заходів окрім одягання вишиванки. Хоча протягом всієї історії заходу з ініціативи студентів, школярів, громадських та культурних діячів проводяться концерти, хода, конкурси, вечорниці, ярмарки. Саме ж свято запрошує кожного свідомого громадянина до абсолютно просто вчинку – просто одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання. Разом з тим, така дія має глибокий контекст, адже йдеться про вираження своєї національної та громадянської позиції, культурну освіченість та духовну свідомість. Як показує досвід, люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже у стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів.
Коли святкуємо?
Щороку третій четвер травня.
Цьогоріч випадає на 19 травня.
Чому саме ця дата?
З кількох причин. Головна – аби свято відбувалося в будень, як і зародилося в будень. Адже воно проводиться не заради параду чи вихідного, не свято заради свята, а акція, яка доводить, що вишиванка – органічна частина повсякденного життя українців, і її можна одягати на роботу, пари чи до школи. Окрім того, на третій четвер травня вже не може припасти Великодній піст (час умиротворення і відмови від веселощів) і звісно, сам Великдень. Крім того, на цей день не випадають ніколи вихідні 1,2,8,9 травня, і вже встановлюється тепла весняна погода, коли вишиванку можна носити без верхнього одягу.
18 ТРАВНЯ, – ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
Саме 18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. У цей день вшановують пам'ять жертв цього злочину (під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 014 осіб), а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу. Український інститут національної пам'яті публікує матеріали та архівні фото, присвячені цій темі.
Депортовані з Криму жителі сіл Отузи та Шелен, м. Красновишерськ, Молотовська область, 1948 р.
Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
Юсуф Кадиров, Узбекистан, радгосп "Путь Ленина", 1945 р.
Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвили до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід
Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.
Бабуся Ісмі, мати 9 дітей, м. Красновишерськ, 1946 р.
В ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення, 6 тис. у табори управління резервів, 6 тис. до ГУЛАГу, 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту, а разом 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.
Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.
Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.
Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.
Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.
Катакі (Сеферова) Гульсум та її діти, Урал, лісоповал, 1949 р.
Після депортації радянський режим вдався до нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. 25 червня 1946 року Крим був позбавлений статусу автономії та перетворений на звичайну область РРФСР, а протягом наступних двох років понад 80% оригінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні радянські назви.
Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.
Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.
Відселені з Криму кримські татари звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.
Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.
Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.
У період після Указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.
Починаючи із 1968 р. розпочався процес організованої репатріації кримських татар до Криму. В кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. цим шляхом повернулися додому понад 200 родин, ще стільки саме прибули самостійно. До початку масового повернення наприкінці 1980-х рр. в Криму проживало приблизно 7 тис. кримських татар.
Архівні фото надані Едіє Муслімовою.
14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.
Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.
«Коли я закінчила 3 класи, почалася війна, продовжити навчання мені так і не довелося. Коли почалася депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас - шестеро дітей солдати викинули з будинку, ми так і не встигли нічого із собою взяти, – пригадує Феріде Меджитова. – Голодні та роздягнені ми дісталися в Узбекистан, в колгосп «Назарбай» Бекабадського району. Дали нам маленький будиночок, де дах був нарівні з землею. Ми ледве вмістилися туди зі своєю сім'єю. У 1944 році першим помер братик Решат, наступного року сестричка Мевіде. Мама день і ніч плакала і після смерті сестри прожила 3 дні. Наступного дня після смерті мами зайшов сусід Абдулла аг'а і передав страшну новину про те, що помер брат. У брата одна нога і одна рука були підвернуті, очі і рот кишіли мурахами. Я спробувала випрямити йому руку і ногу, але вони застигли. Взяла ганчірку й витерла його очі і рот. Потім нагріла води, і пішла до однієї старенької з проханням обмити тіло брата. Але вона мені сказала, що хлопчиків обмивають чоловіки і відправила до дідуся Джеббару. Я пішла до нього, а коли повернулася додому, виявилося, що нас чекає машина - мене і двох сестричок відвезли до лікарні. Того вечора померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилася зовсім одна. Я так і поневірялася по домівках, випрошуючи милостиню. Якось сусіди пошкодували мене і пішли зі мною на базар, щоб поміняти на продукти речі, що залишилися. Мене залишили біля входу, я лежу на землі, піднятися сил немає. Хтось вигукнув моє ім’я – я ледве відкрила очі – це мій родич запитує «що ти тут робиш?». Я все розповіла, він звалив мене на спину і поніс до себе додому. Так мене врятували від смерті. Пізніше мене розшукав батько, коли повернувся з фронту. Він ішов, покинувши вдома дружину і шестеро дітей, а залишилася у нього одна я. Мама померла в 34 роки, старшому братові було 16 років. Ці страшні роки хіба можна описати і розповісти? Я їх буду пам'ятати до кінця свого життя». Феріде Меджитова померла в 2008 році.
Авторка лого Еляда Мусаєва
"А тепер — про справжню причину масових депортацій кавказьких і кримських народів: це була зачистка тилу майбутнього театру воєнних дій. Якщо вигнання кримських німців 1941 року та італійців 1942-го легко пояснити тим, що з державами цих націй СРСР вів війну, то з іншими жертвами все складніше.
Зверніть увагу на походження та/або конфесію депортованих народів. З Карачаєво-Черкесії в жовтні 1943 р. депортували 70 тис. карачаївців (тюрків), а черкесів (адигів) залишили. З Кабардино-Балкарії у березні 1944 р. виселили 38 тис. балкарців (тюрків), а кабардинців (адигів) не зачіпали, хоча іслам переважав серед вірних усіх чотирьох народів. У проміжку між ними депортували 95 тис. калмиків, майже півмільйона чеченців та інгушів і 90 тис. турків-месхетинців, причому три останні народи — також мусульманські. Постраждали заодно й курди, ногайці та представники ще кількох етносів, зокрема азербайджанці, яких масово виганяли з Вірменської РСР.
У Криму під удар потрапили кримські татари — тюрки-мусульмани, але також і греки (їх виселяли з 1942 р. з усіх прикордонних районів), болгари (Болгарія була союзницею Німеччини, але не брала участі в радянсько-німецькій війні) й вірмени — разом 230 тис. людей. Щодо останніх трьох радянська пропаганда навіть не переймалася — постанова про їх депортацію просто "додавалася" до постанови про кримських татар.
У результаті операцій з виселення в 1943–1944 рр. обидва плацдарми майбутньої радянсько-турецької війни — Крим і Кавказ — були "звільнені" від "небажаного, сумнівного й антирадянського елементу". Але заздалегідь підготовлений конфлікт так і не відбувся".
Редакційні рекомендації ЗМІ
1. Прикметник кримськотатарський та споріднені з ним пишуться виключно разом, а не через дефіс. Це правильно з граматичної точки зору та історично коректно.
2. Самоназва кримськотатарського народу – киримли або кримли, що може буди адекватно перекладено як кримці. Не слід плутати це поняття з терміном кримчани, що означає всіх жителів Криму безвідносно до національності, та кримчаки – назвою окремого етносу, корінного народу України, який проживає в Криму.
3. Уживати поняття татари на означення саме кримських татар науково некоректно. Це приблизно те саме, що замість українці казати східні слов’яни.
Фахівці з питання
Гульнара Бекірова, Кримський інженерно-педагогічний університет
Сергій Громенко, Український інститут національної пам’яті
Богдан Короленко, Український інститут національної пам’яті
Олександр Лисенко, Інститут історії України НАНУ
Максим Майоров, Український інститут національної пам'яті
Корисні посилання
Художній фільм «Хайтарма» / Україна, 2012, реж.: Ахтем Сеітаблаєв
15 ТРАВНЯ 2016 РОКУ – ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
Указом Президента України № 431/2007 від 21 травня 2007 року «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років» в Україні встановлено День пам'яті жертв політичних репресій, який відзначається щороку у третю неділю травня.
Цей День пам’яті і скорботи про жертви, які загинули або постраждали в Україні в наслідок політичних репресій комуністичного режиму, спочатку з’явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років і носив назву "День пам’яті жертв голодомору", відображаючи в своєму формулюванні одне з найтяжчих злочинів проти людяності тієї безжальної влади. Потім, згідно з Указом Президента України № 1181/2000 від 31-го жовтня 2000-го року, цей пам’ятний День був перейменований і став називатися «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій».
Як відомо, 2 червня 1937 було прийнято постанову Політбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи», відповідно до якого 5 серпня 1937 вийшов наказ НКВС СРСР № 0044, який поклав початок масовим репресіям. Вже до середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Більше 1,7 млн. людей було відправлено в табори. Згідно з даними розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні з 1935 по 1951 рік жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. людей. У 1936 році заарештували 15 717 осіб, у 1937-му - 159537, в 1938-му – 106 096, в 1939-му – 11 744. Близько 16,5 тис. чоловік було розстріляно в 1937-му.
День пам’яті жертв політичних репресій започаткований для гідного вшанування гіркої долі тих людей, які були непотрібними для радянської системи, а також привернення уваги суспільства до трагічних сторінок історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології.
Заради відродження національної пам'яті та утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства потрібно вшанувати пам’ять репресованих українців та передати історію про їх біль наступним поколінням українців.
Україна розпочала нову традицію відзначення 8 та 9 травня
- переосмисленні подій ІІ світової війни, руйнуванні радянських історичних міфів, чесному діалозі щодо складних сторінок минулого;
- рівному вшануванні пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом, підкресленні солідарності та бойового братерства усіх Об’єднаних Націй – як держав, так і бездержавних тоді народів (євреїв, українців та інших);
- перенесенні акценту з історії військових дій на історії конкретних людей, а відтак відмові від святкування на користь вшанування.
Символ відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги – червоний мак.
Гасло – "1939—1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо".
Матеріали відзначення Дня пам'яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у 2014 і 2015 роках ТУТ. Також напрацьовані та систематизовані Інститутом національної пам'яті матеріали про український вимір ІІ світової війни доступні на сайті ww2.memory.gov.ua.
У 2016 році Український інститут національної пам'яті продовжує у рамках пам'ятних заходів акцентувати увагу на людських долях у роки ІІ світової війни. Цього разу у фокусі – жінка. До 8-9 травня стартує проект Українського інституту національної пам'яті "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової".
"Роль жінки під час війни тривалий час, особливо в радянських реаліях, лишалася на узбіччі офіційних репрезентацій подій та комеморативних практик. Коли ж подібні сюжети й виринали, то звучали в унісон із загальнодержавним каноном подання історії "Великої Вітчизняної війни" і лише як доповнення до "героїчного пориву радянського народу" в боротьбі з ворогом.
Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила під нацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала своїх синів або рятувала чужих дітей, вижила або загинула під час Голокосту, та про багатьох інших, навіть не згадувалося. Дозволялося лише про героїзм і жертовність".
Український інститут національної пам'яті створив серію плакатів, які розповідають про 12 жіночих доль – абсолютно різних. Розширені матеріали упродовж тижня публікуватимуться на ресурсах Інституту. Презентація проекту та відкриття тематичної виставки відбудеться 7 травня, о 12.00, в інформаційному агентстві "Укрінформ" (вул. Б. Хмельницького 8/16).
Інформаційні матеріали для медіа до відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги над нацизмом у другій світовій війні (8–9 травня)
Український інститут національної пам’яті звертається до засобів масової інформації, органів державної влади і місцевого самоврядування з проханням гідно відзначити День пам’яті та примирення 8 травня, іДень перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 9 травня, встановлені Законом України “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років”. З цією метою Інститут розробив інформаційні матеріали, які можна використовувати під час підготовки та висвітлення відповідних заходів на виконання Указу Президента України “Про відзначення у 2016 році Дня пам’яті та примиренн
